Mediapinta, Тампере 2018
Бог згодиться за фортецю.
Його побожні прапори зачаровують із висоти.
Його горді гармати дають захист від тих,
хто не заслужив на його притулок.
Я народився в ній.
Безліч разів моє народження
було переповідано причепуреними словами пам’яті.
Здавалося, що я вчуся любити, але в тій любові пропонували
ненависть до тих, хто покладався на щось інше.
Брехня завжди веде до виснаження.
Лицемірство життя задушило природне розуміння.
Кожен із нас упродовж життя має бути готовий
до розтину тіла й душі, якщо хочемо зберегти себе.
Я прийду – ти готовий?
Хоч я, можливо, й ледве існую,
я породив незліченні вірші.
Красивими їх навряд чи назвеш,
але потворними — принаймні.
І в них навіть не знайти справжньої вади.
Я погана людина.
Я ніколи не полірував автомобіля.
Мене не заманиш до причастя.
Я чудив у сп’янінні.
Я відмовився йти до школи молодших офіцерів.
Іноді вигадую непристойний жарт. І розповідаю його.
Погана людина я,
але в мене хороше життя.
Діти мої, що померли, перш ніж народитися,
іноді тиснете мені на серце.
Де ви?
У протоколі розтину. Так.
На цвинтарі. Так.
У нашій пам’яті. Так.
Та я чекав би ще якоїсь відповіді.
Я непокоюсь.
Що може статися з дітьми,
які не зустрінуть жодної людини?
Часом мені хочеться виховувати
вас несамовито, а потім оберігати від смерті.
У дитинстві я боявся води.
Вас я не повів би до води.
Тісні місця перехоплювали мені подих.
Я тримав би вас частіше на площі…
Якби я не був таким, як є,
я тішився б життям набагато більше, ніж пересічна людина.
Чи можете бодай уявити, як би мої думки пустилися в танок?
З мене б бив фонтаном любов, ідеї – і вірші.
Їх я вибивав би, мов на барабані, й запускав у небо,
щоб усі – усі! – зрозуміли.
Я б нічого не приховував, не ховав би нічого до шухляди.
Якби тільки я був іншим, ніж є.
Мені бракує глибини.
Я існую лише тоненьким шаром, хоч і на багатьох поверхнях.
Мені на користь можна зарахувати,
що я сміливо стікаю навіть по краях безодень.
Але внутрішні виміри…
Я не досягаю тих масштабів, де народжується благоговійна урочистість,
навіть у скорботі.
Бо ж я – суцільний жарт.
Чи вистачає моєї самооцінки для життя?
Я міг би підняти її
осьоромивши його.
Адже він не спромігся на те,
на що я.
Моя історія – неперевершена.
Жоден із вас
у якихось десять з лишком років не крокував
по крижаному ринві п’ятиповерхового будинку
з одного його кінця в інший і назад.
Хіба що Гаррі.
Але Гаррі я й не збираюся принижувати.
Можливо, моєї самооцінки таки вистачає.
Але лише, можливо.
Легке життя було б жахіттям,
здавалося б, ніби всі мої дари
марнуються.
Щоб я міг тягнутися вгору,
я й не виріс вищим, ніж є.
Звичайне життя,
воно здавалося б таким,
ніби якась система
підсовує інструкції до життя.
Я не сяду в дитячий стілець для годування.
У багатьох сенсах я цілком звичайний.
Але відчуваю, що моя життєва праця
– бачити більше, ніж лише 360 градусів.
Для цього всеосяжна буденність не пасує.
Легкій і звичайній смерті,
їй я не заперечую.
Домовилися.
Якщо мене колись розстріляють пострілом на світанку
і я маю сказати свої останні слова,
я не вимовлю нічого дотепного.
Я на роздоріжжі.
Два – це зовсім занадто.
Моя ліва половина тягнеться вправо,
права половина позирає вліво.
А далі хід гальмує тривога,
що я знівечу свої шанси
і там, і там.
Я заздрю хмарі:
йти собі за вітром
навіть не вміючи бажати.
Бажання часто буває
болісним,
особливо коли не розумієш,
чого хочеш, але все одно хочеш.
Коли я отримаю атестат із школи життя,
оцінка за акуратність не буде видатною; я це передбачаю.
Важко здогадатися,
які життєві іспити
вплинуть на той документ.
Я сподіваюся, що туди внесуть
принаймні кількість дітей.
Кажуть, що коли помираєш,
настає відчуття руху
крізь тунель.
Мене влаштовує,
я завжди любив запах тунелю.
Але ще про атестат.
Якщо мою безкорисливість
не буде враховано в оцінюванні,
я збираюся подати скаргу.
Мені зовсім не обов’язково бути кимось особливим.
Досить того, що я на цій планеті
і перевертаю світ догори дриґом.
Я народився, щоб поширювати чудове євангеліє,
нову свідомість,
що можна просто собі бути й розлягтися.
І насолоджуватися. І вибухати.
І нишком налаштовувати світ на новий лад.
Ти мені подобаєшся,
отак просто,
без поважної причини.
Або скажімо так, що
солодко бути в місцях,
де є ти.
До них якось саме тягне.
Здається, я незграбний
у вираженні почуттів.
Мені важко казати відважно.
Я мало не закоханий, хоч би й у тебе.
Для тебе в мене є особливе вино.
Ти була в моїй свідомості, хоч я й не думав про тебе прямо,
я посадив кущ, виростив його й зібрав урожай.
Я пройшов усі етапи аж до розливу в пляшки
обережно й від щирого серця.
Я плекаю твою пляшку.
Припускаю, а може й знаю, що ти його не скуштуєш.
Та принаймні ти знаєш, що
вино для тебе існує.
Я навчився розуміти,
що між двома зубами вміщується
лише один проміжок між зубами.
Але щодо нас
логіка не працює.
Між тобою й мною – багато всього.
Людині потрібна фантазія,
щоб оживити нудні будні.
Будучи твоїм собакою,
я приймав би твої ніжні погладжування й почухування.
І ми переживали б спільні прогулянки на природі, шукали б захопливі запахи...
Я міг би втекти від тебе,
а ти пробачила б це зовсім просто,
безмежно щаслива, що знову мене маєш.
Ти насолоджуєшся кліше.
Я ж постійно хочу породжувати
нові безбожні метафори,
плекати їх, пестити.
Я розстрілював би їх у небо,
щоб звідти вони розліталися
по всьому ненаситному людству.
Хоч би з якоїсь однієї
врешті вийшло справжнісіньке кліше.
Іноді я журився через те, що
хоч майже всі, здається, мене люблять
і чимало хто кохає,
жоден ніколи не був
безтямно закоханий у мене.
Мабуть, це велике горе. А може, й мале.
Може бути й щось посередині.
Оцей підійшов би до тієї
як людина-павук.
Спершу він удавав би, ніби зовсім не помічає
її краси.
Потім трапилося б – нібито, не по-справжньому –
якась плутанина в павутинні,
і вони заплуталися б одне в одному.
Далі вже все пішло б,
аби вона спершу
встигла закохатися в нього.
Пам’ятаєш, як ми цілувалися?
То було щось.
То була незабутня подія.
Якщо не пам’ятаєш,
не кидайся
перевіряти свої ліки.
Це сталося в моїх мріях,
із якими в тебе хиткий зв’язок.
Якщо в чомусь є збій,
визнаю,
що він у мені.
Я порожній, лише кілька ролей і трохи одягу.
Хтось надув мене таким – а мені б належало бути пласким.
Це розуміють лише ті, хто розв’язав
мій кросворд.
Якщо мені колись бракуватиме
якогось із чуттів,
це не завадить світові бути прекрасним,
ані моєму світові.
Я, приміром, відчуватиму красу носом.
Світ буде прекрасним і тоді,
коли я лежатиму в землі.
Якщо мені доведеться колись лежати
наче рослині,
я знаю, що мене душитиме,
якщо я бодай трохи усвідомлюватиму, що відбувається.
Я шаленітиму, й ніхто цього не помітить.
Я проклинатиму медикалізацію.
Я ніколи в житті не хотів би цього пережити,
але якщо вже в це потрапиш,
мабуть, доведеться таке витерпіти.
У кожного свій хрест.
Можливо, я молитимуся, щоб тоді раптом знову
не накрила клаустрофобія
у моєму маленькому тілі.
Але світ – прекрасний.
Відпустка!
Право розлягтися без жодного сенсу,
дозвіл не вимовити жодної гострої думки.
Я просто випаруюся від сонячного тепла
кудись у височінь,
аааах.
Ой леле! А що, як я потраплю в грозову хмару!
Я не надто візуальна людина,
але насолоджуюся
красою планети й жінок.
Якось я влаштував
конкурс краси.
У жінках не знайдеш озер і морів.
Планету я не бачив усміхненою.
На жінках немає снігових вершин гір.
Очі планети ще не дивилися на мене заворожено.
Зелені ліси не ростуть у жінках.
Планета не виявляє жіночних форм.
Але в обох є ніжна чуттєвість.
В обох є красива, лагідна,
про своїх дітей турботлива материнськість.
Було важко роздати бали.
Та зрештою я віддав перемогу жінкам,
бо Мати-Земля й без мене знає,
що вона прекрасна, найпрекрасніша у світі,
від природи.
Не вбиває те, що живеш.
Ну, і не помреш одразу й від того, що
щось залишаєш не прожитим.
Помилки соромлять певний час,
малі — трохи,
великі — довше.
Але в момент смерті вони вже не бентежать, ті помилки.
Може бути соромно, якщо не спробував бодай
якоїсь бешкетності чи дурниці.
Людство — справжній майстер
вигадувати собі клопоти й сором.
Яке ж у нас покликання
не лише до згубної ворожнечі, а й
до безглуздого духовного самокатування?
Кожна людина по-своєму гарно дивакувата
і кривувато виросла,
як кожне дерево.
Це робить усе непередбачуваним,
життя стає захопливим.
До того ж двоє по-своєму кривих
разом можуть
у середньому вийти доволі рівними.
Життя – це підлизування.
Ми так хворобливо
прагнемо схвалення одне одного,
що забуваємо власну правду.
Ми висимо одне на одному.
Тобі я обіцяю,
що тобі не треба
постійно мені догоджати,
хоч я й такий важливий.
Ти цілковито люба.
Якщо я раз по раз
ставлю тебе під сумнів, знецінюю й сплющую,
проблема не в тобі.
Вона в мені.
Це просто
психологічне насильство,
хоч ти вже й не впізнаєш його як таке,
якщо добре вивчив свої «уроки».
Природа стоїть на несправедливості.
На ній не має стояти суспільство.
Ті, хто хоче, щоб ми
брали приклад із природи,
фактично домагаються того, щоб
для героїв змагання влаштували
серію пенальті по тих, кого життя
й так б’є по нирках.
Кожна людина повна
дратівливих рис,
які помічаєш,
коли дивишся зверху й ззаду, трохи ліворуч.
Але навіщо дивитися?
Особливо дратівливі
люди, які нагадують,
що інші люди
дратують лише тоді,
коли дивитися зверху й ззаду, трохи ліворуч.
Щоб мрії ставали дійсністю,
спершу потрібні мрійники.
Та де ж сучасні мрійники?
Приглушені, відсунуті, забуті,
аби не заважали рівномірній, виснажливій ході
в безвидне майбутнє.
Завтра я відмовлюся від «бачення»
і зроблю з нього мрію.
Можна брати приклад.
У середньовіччі
не надто переймалися тим, що багато людей помирає з голоду.
У середньовіччі
людські осяяння придушували,
і людям належало думати так, як «треба» думати.
У середньовіччі
не бачили самоцінності людини,
вона мала свою цінність заслужити.
Середньовіччя ще принаймні
мить тому було з нами,
темне середньовіччя.
Багато хто нібито знає,
яким світ
принаймні майже зрештою буде.
Вони вірять у те,
що сучасна наука приручить
істину.
Але ж наука –
вкрай незграбний інструмент,
яким навіть страховиськ не розгледіти.
Коли поєднати науку, мистецтво й релігію,
дістаєш такий хват за світ,
що й страховиська розвіюються.
Чи створений ти для того, щоб тебе розуміли?
Ти жбурляєш свої дивні коди мені в очі,
і коли я повільно нарешті розшифровую їх,
строк придатності вже минув.
Я шукаю в тобі червону нитку.
І знаходжу.
Коли починаю тягнути за неї,
ти хитромудро змінюєш освітлення,
і нитка раптом здається коричневою.
Ти підступний.
Коли я аналізую твій сюжет і
створюю з тебе гарний закон природи,
ти виявляєшся винятком, що підтверджує правило.
Мені лишається тільки гарна теорія.
Я беру долю у свої руки
і вирішую поцілувати тебе в щоку.
Коли прицілююся,
ти перекидаєшся догори дриґом,
і в мене в роті опиняється твоє коліно.
Досить уже?
Моєї соціальної кмітливості ледь вистачає.
Принаймні тебе не читають, як
путівник по природі Фінляндії.
Ти радше як комікс,
де є трикадрові жарти.
Коли переходиш від одного жарту до іншого,
нічого попереднього вже не має значення.
Дяка життю.
Без життя ти не отримала б мене поруч.
Яке ж благословення я накликав на тебе.
Я заповнив у тобі якусь порожнечу.
Мої очі й усмішка
дарують тобі те тепло,
якого не дає
людське суспільство, що дихає холодністю.
Я тільки вимовлю якусь безглузду фразу,
і твій заціпенілий стан одразу тане.
Від мого обійму
твоя водобоязнь перетворюється на жагу пірнати.
Дивує лише те,
скільки часу тобі знадобилося, щоб усвідомити й прийняти,
наскільки багато я важу.
Шлюб – це більше, ніж кохання,
довіра, дружба чи безпека.
Це все разом і ще щось понад те.
Та основа все ж у коханні.
Найчистіше, непереломлене світло –
це сяйво кохання,
що горить від ока до ока
і жар якого відчувається в серці.
Нехай ваше спільне майбутнє
купатиметься в тому невичерпному світлі.
Коханню не обов’язково палити.
Головне, щоб воно гріло.
Коханню не обов’язково бути прочитуваним.
Головне, щоб його впізнавали.
Коханню не обов’язково бути однозначним.
Головне, щоб воно манило до себе.
Найважливіше, що кохання є.
І його можна годувати, пестити, навіть піддражнювати.
Іноді воно спочиває,
але навіть тоді
воно починає чекати моменту, щоб знову виповзти назовні.
Ви зробили свій вибір.
Ви – єдине ціле.
Ви отримали й заслужили одне одного.
Для цього потрібна довіра,
потрібна воля,
потрібна чутливість.
У світі є світло.
Ви побачили його одне в одному.
До життя належить і темрява.
Спрямуйте світло одне до одного,
і тоді й темрява відчується змістовною.
Вони налаштовували свої вишукані мови,
яких саме я не розумію.
Я лише вмію подати знак,
щоб ішли геть.
Вони знають усі півтора таємні імена бога, їх і бурмочуть.
А я лише дивлюся на них, ховаючи свою жалюгідність.
Вони висловлюють співчуття.
Усі чують їхній сміх, і він лишається відлунювати в затишній щілині між вухами.
Поруч із ними себе знаходиш на дні глибокого колодязя, з якого навіть не можеш подати знак,
щоб вони летіли геть і: усе ж рятували!
А коли я занурюю палець у воду, усвідомлюю,
що її вистачає й вистачає, до безодні – варто мені втомитися, немає нічого, що б мене не втопило.
Їхнє призначення саме в цьому: з легкою усмішкою на обличчі знищити темний люд.
Для них має значення лише світло й істина, а я не уособлюю ні першого, ні другого.
Не допоможе нічого.
Або я падаю в пекло, або заплющую очі.
Ніби їх і немає.
Цю брехню мені ще належить випробувати.
Я клекочу,
коли з тебе немає жодної користі.
Ти лише абстрактно прикрашаєш
моє життя.
От і все.
Була б ти хоча б білим шоколадом,
щоб можна було відкусити.
Ти – тремтливе приваблення,
що заважає зосередитися
на всіх вадах світу.
Адже світ – із пекла,
а ти повністю псуєш це відчуття,
народжуєш захват від потойбічного
і кидаєш його недосказаним.
Якщо тобі вже конче треба бути ангелом,
була б ти хоча б пекельним ангелом,
щоб тебе було легко цуратися.
Середній палець тобі!
Яка марнота,
що я так і не зумів сказати їй,
наскільки важливою й дорогою вона була.
Цілий потік можливостей
висох від безглуздого сорому.
Досить часто я дивувався,
чи не сталася якась помилка,
що я народився людиною.
Хіба про таке
і мені належало б думати?
Здається, я мав народитися оленем
і тоді піти записатися
до Йоулупуккі,
щоб літати й возити,
нести подарунки дітям усього світу.
Щоправда, я міг би досить швидко зів’янути,
коли дітям дають
так багато всякого мотлоху.
Зостається тільки вірити, що
мою долю обрано мудро.
Отак я чекав, отак.
Що в мені зародяться великі осяяння,
які понесуть людство хоч на крок до світла.
Або принаймні суспільство. Принаймні мене.
Та мої думки такі крихітні, рефлекси. Сніжинки чи піщинки.
Гарнесенькі, звісно, але одним подихом їх можна здмухнути.
Коли їх записати, вони ущільнюються до такої нікчемності, що досить одного погляду – і їх уже можна не читати.
І ще те загадкове павутиння пилу, таке брудне, таке порочне,
що в них в’їлося!
І світло теж – сонце заходить,
вдень і вночі.
Я такий неправильний:
я – хайку, яке знизу
якраз потворно вироджується!
Мене видно наскрізь.
Усю порожнечу, з якої я складений,
боляче легко розпізнати.
А моя місія, власне, – відбиватися на різних довжинах хвиль
і в різних вимірах,
щоб із цього поставав колір, краще ціла веселка.
А що, як я лише жалюгідна ілюзія,
яка намагається мерехтіти світлом?
Не шукайте істину,
бо тоді мене не стане.
Пробач, будь ласка,
що я не дивився на тебе,
коли ти, горда, втомлена життям,
демонструвала,
що ти чарівно створила маленьким гачком для в’язання
посеред виверження вулкана;
я саме згадав свої найновіші рядки.
Ні?
Я так шалено тужу
за тим у тобі.
Звісно, мені багато що
у тобі теж небайдуже.
Ні, я зовсім не залежний,
анітрохи!
Та я не витримую життя,
не витримую цього життя
без цього.
Як ти взагалі смієш порівнювати?
Я ж – світанок,
ще заспаний від густоти ночі,
але після міцної кави –
іскристі погляди.
А той – лише останній вечірній жарт
у напівсонній компанії.
Посміхнутися, звісно, можна,
але кому вистачить сил сказати: “може, вже досить”?
Хіба ти не розумієш:
ти ж кохаєш мене!
Ти виманила мене на дурне навчання.
Я, ухильний,
заслужив лише посередні оцінки.
Мене змушували виводити якийсь пронизливий верхній “мі”,
хоч я й не відрізняю октаву від октану.
Мене позбавили гордості.
Чи ж годжуся я після цього
стать гобеленом на твоїй стіні.
Відправ когось іншого на своє навчання,
дай тому хоч стипендію.
Твої науки пасують тому,
у кого електроенцефалограма чітко клацає:
“один, хрестик, два”.
Я закохався в хмару,
у її теплий,
ніжний дотик до щік.
Вона знала людську мову
– ух, яка магія!
Вона шепотіла: “Аа, ех!”
І я витлумачив це так,
що вона кохає мене,
бо ж інакше
так би не сказали.
Сонце прокинулося
й дозволило хмарі розвіятися.
Молекули води змогли
здійснити своє призначення.
Це був не я.
Я на краю дружби,
рахуючи жовті пелюстки кульбаби,
чи непарна їх кількість.
Так природно було б зірвати пригорщу
й обривати,
аж поки результат
не стане статистично значущим.
Ти могла б бути
тим вічним бутоном анемони.
Чому ж ти вдаєш із себе будяк,
з дедалі більшим завзяттям день у день?
А дні минають,
і жовті кульбаби біліють.
Потім – лише подих.
І лічба стає
геть беззусильною.
Я здригаюся й прокидаюся.
На яву лишилися тільки
втрачені рядки з шедеврів
і уривки незбагненних мелодій.
Я хотів би тільки спати.
Я хотів би почути,
як мій напарник озивається, будучи частиною мене.
Точно як у сні.
У мене є втіха: спогади
про спільну симфонію й епос.
Але й вони відсторонюються.
Коли я хапаю бодай один у обійми,
усім їм хочеться плакати.
Мені також.
Мухи народжуються
з мертвого м’яса.
Якби хоч таким було призначення
цієї смерті стосунків,
щоб у небі
з’явилися нові мухи.
Я так намагався з тобою.
Я намагався дотягнутися туди, до наших висот.
Я не підносив тебе до зірки,
але місяцем ти для мене стала,
усіма з тих дванадцяти, які я знаю,
і трохи схожою на ту,
що намальована усміхненою в дитячій книжці.
Я в захваті вигукував, чи хочеш почути історію кохання,
а ти сказала: не кричи мені у вухо.
Я ще хотів запитати щось важливе, але вже не мав сили.
Я вдав із себе кислотну атаку, щоб ти не змогла мені опиратися.
Але ти, книжно освічена, знала все про гріховність смаколиків.
Я вдав із себе труну, щоб розчулити тебе, прив’язати до себе,
білими квітами.
Ти не була здатна розтанути.
Неймовірно довго я тримався, намацуючи рельєф твого его.
Воно лише виявлялося то надто малим, то надто великим, то порожнім, то недосяжним.
Що завгодно, але занадто для мене.
Або ж ти просто надприродна істота,
надто нетямуща в науці, щоб зрозуміти мою правду.
Скажу лише, що мою правду випробувано – вона й у вогні не згоріла.
Може, ти насправді лише безвиразний смайлик.
Якщо так, оживи, у тобі є для цього всі задатки!
Я можу показати, що таке найліпше життя.
Темні домівки, де любили брехню про світло,
і поспіхом охайно підметені спогади – вони чатують.
Мов герпес, вони виповзають із своїх темних сховків,
щоб шматувати, коли ти якраз найуразливіший.
Вони нишпорять, вивчають кожен людський шлях,
з’являються без запрошення.
Вони трохи стискають горло, бо так їх виховали.
Іноді для розпачу потрібна стерильність, іноді – кілька крапель.
Вони завжди брешуть, але вимагають безумовної правди.
Якщо ніхто не сплачує рахунок, вони дістаються у спадок, вчіплюються в гени.
І та усмішка щоразу,
коли щось вдається зачепити!
Але та усмішка, хоч і чарівна, не справжня.
Вона йде не від серця, а з дзеркала.
У ній є тріщина, у всьому до останку.
Ти довершена.
Тобі не потрібно нічого більшого,
хоч і більше
не було б зайвим.
Ти саме те,
чого світ зараз потребує,
згори, знизу, спереду й ззаду глянути – довершена.
Світ прикрашають бурі й тріщини,
так само й тебе.
Ти, звісно, можеш бути й невдоволеною.
І це теж трохи прикрашає.
Я захоплююся жорсткістю твоєї шиї.
Вона дає
пречудовий привід перейти межу,
покинути царство суворих облич.
У моїх руках – віза
до твоєї шиї.
Я б узяв тебе, дякую.
Можеш бути трохи недопеченою,
я, власне, люблю тісто.
І без глазурі!
Я намірений контрабандою переправити себе
в землі твоїх душ.
Ти!
Тебе. Тобі.
Для тебе, у тобі, до тебе, з тобою, як ти, про тебе.
Від тебе.
Тебе. Ти!
Наша хода Люсії
у дорозі до того, щоб викупити
подарунки в життя,
день за днем.
Ти – законна прокладачка шляху,
ніякого глядацького голосування не треба було.
Твоя свічка незграбно тремтить.
Чи була вона тобі взагалі
потрібна,
коли ти й так вже
сяєш без неї.
Грайся мною.
Якщо хочеш, я –
жувальна гумка зі смаком салміакі,
яку можна голосно жувати,
надувати бульбашкою й лускати.
Або мене можна використати
у грі в стрілялки;
скажено сувора фінська армія вимагає:
– Зарядити й поставити на запобіжник!
Але жувальною гумкою зі смаком часнику я не стану.
У нас же є
це сприятливе середовище.
У ньому щасливо бути щасливим.
Коли кожен бере,
він водночас і дає.
Це знецінює
безліч дрібних подряпин
в околиці серця.
Я закохався в себе.
Так мені здається, бо
ти стала
такою центральною частиною моїх думок
і мого серця.
Афродіто!
Ти позначена печаттю кохання.
Де б ти не йшла,
ти даєш і отримуєш небеса,
якщо тільки поруч із тобою є бодай трохи
маленьких теплих сердечок.
Чим ближче ти,
тим чіткіше я пам’ятаю
свою стать.
Хоч ти й стрибаєш у мої думки
навіть за години їзди звідси.
Ти мене заразила одержимістю.
Вона ніяк не може вкусити тебе,
але мене – цілком.
Поки ти не з’явилася,
я нічого не знав
про недуги без-тебе-ності.
А тепер – знаю.
Мені довелося витягти
батарейку з сигналізації,
бо я кохаю тебе палко.
Що одна людина може змінити
увесь світ.
Одна нікчемна істота
з легенями, тонкою кишкою, серцем.
Одна героїчна душа
з неврозами, люттю, головними болями.
Вона просто видихає
якийсь містичний дим ладану.
І від пітьми не лишається й сліду.
Я хочу шукати в тобі
останню часточку,
яка не вибухне в моєму прискорювачі.
Даси себе дослідити вздовж і впоперек?
Я принаймні
тебе – вздовж і впоперек.
Я не приношу тобі квітів,
бо хочу, щоб
ти сама себе вирощувала й поливала.
Ми мінятимемо ґрунт завжди вчасно,
хоч би як це боліло.
Ти – моя китайська троянда.
Зачекай, я поговорю з тобою,
адже саме так квіти
краще ростуть.
Вибач,
іноді я втрачаю свою ніжність,
коли надриваюся над інтелектуальними задачами.
Тоді можу здаватися безчуттєвим.
Обіцяю поплакати тобі ввечері.
Дозволь мені померти в твоїх обіймах.
Там я обіцяю народитися зовсім іншим,
більш любленим.
Сутички: я стану таким маленьким,
що в мені вже не розгледіти нічого нудного.
Лише ці три слова
достатні, щоб стиснути все до суті.
Інше зайве, але не позбавлене значення.
Навіть якби нас прочитали наскрізь,
ми залишимось вічними, нерозв’язними загадками,
чия цінність не підлягає вимірові.
Ми – ніщо
і ми – все,
залежно від погляду.
Чому комусь,
хто ніколи не пережив телепатичного досвіду,
слід було б вірити в телепатію?
І чому бодай хтось,
хто таке пережив,
мав би заперечувати існування телепатичних переживань?
Якби я був богом
на початку часів,
спершу я створив би янголів.
З ними весело.
Та досить швидко довелося б створити людство,
щоб воно виробляло шоколад.
Бог не має жодного права
прийти судити людей,
якщо сам не пережив,
що значить бути гірше, ніж у безвиході,
збожеволілим
або з викривленою вдачею.
Та, до речі, він і не прийде.
Пані Богине,
мабуть, тобі важко стримати сміх,
коли слухаєш цих проповідників,
які уявляють тебе
таким самим придурком,
якими наші батьки
були вже тисячі років.
Якщо ти бодай приблизно всемогутня,
то, певно, вмієш і тактовно
стримувати свій божественний сміх.
Принаймні
не хіхикай з моїх віршів,
пліз.
Або ні,
ні, все ж таки ні.
Смійся собі.
Бути диявольськи ніжно
притуленим до іншої людини
– це й є небеса.
Саме цього
янголи й заздрять.
Ця густа дійсність затуляє нам очі від рам.
Є лише полотно, на яке ми благаємо пензель про правильні мазки.
Так важко пам’ятати істину без синтетичних фарб, що вкривають нас.
Але колір – це лише гра з довжинами хвиль і кутами зору.
А картина – це вірш, вільний для тлумачення.
Уява Майстра перемагає будь-яку ілюстрацію.
Сльози Бога піднімаються з порожнечі досконалої блаженності.
Творіння присипляє безцільність,
але всемогутність робить божественність пеклом.
Бог так прагнув би, щоб створені
засліпили його власну порожнечу.
Те, що є, є й у мені, бо між нами немає справжньої межі.
Ми – досвід усього,
чий контур витончено виписано до крайності, мов орнамент.
Наша індивідуальність, наші таємниці й наші темряви – існують,
але й вони – лише мила, краплинна, відносно вічна омана.
Насолодімося тим, ким ми ніби є й ким ніби не є.
Це й звуть життям.
Те, що було, є в мені поясненням усього.
Часу немає – і водночас він є.
Нашому розумінню потрібна смуга руху, який здається.
Уся майбутність – у мені в зародку, з невичерпним потенціалом,
своєрідно – і як історія, і як те, що ще належить зустріти.
Ми – усе наповнюючий, насіннєвий набір безмежності,
здійснення порожнечі, коли дивимося досить глибоко собі в очі,
яких немає.
Так багато з нас –
минущі частинки у Всесвіті.
Боги становлять виняток,
у них міцніший хват, хоч і свідомо сторонній.
Та все ж вони наголошують, що тимчасовість – лише омана.
Як і час.
Усе пережите – вічне.
Життя – довга хвилина молитовного зосередження,
під час якої можна галасувати скільки завгодно.
Так із людського дива бодай лишається згасаючий відтінок.
Нам би годилося наспівувати пісню свободи.
Не одну й ту саму, а щоб кожен складав власну.
Бо як зубчики в механізмі ми – дрібні відхилення.
Ми радше пасуємо на частинку в потоці хаосу.
Але той, хто не може дотягнутися до цього
у своєму страхові, соромі, невдячності, навіть гніві,
не є засудженим, ні.
Це теж – пісня.
Хочу ще раз почути всі звуки свого життя.
Готовий і до тих, яких не вмів колись помітити.
Невидимі, невикористані ключі, мабуть, дзвенять найважче.
Багато моїх стежок були похмуро самотні,
на багатьох я залишався під чужими ногами.
Та звуки моїх кроків – усі звучать красиво. Ах!
Вночі всі воскреслі мертві втішають: життя – лише сон, з якого прокидаються в пародію.
Тих снів мені бракує вдень,
але зі своїми померлими я віч-на-віч лише, немов рекламні паузи, посеред жахіть.
Даремно шукаю підтвердження у денному сні.
Мені не шепнули, чи можна вдень вірити нічній істині.
Питання мало б звучати так: rst ema?
Мої очі старші за мене,
надто багато чужого болю бачили, може, й забагато.
Моя усмішка молодша за мене,
бо по-справжньому тремтіла лише перед красивим.
Іноді вона несміливо пробувала з’явитися й перед стражданням,
аби щось підняти.
Та сил у неї було так мало, що вона ледве-ледве показувалася.
Зрештою мої очі, що бачили все, навчилися світитися навіть у темряві.
Якось і усмішка знайде розуміння,
почне бити з любові до світу, а не до його стану.
І так я старію – як слід.
Лише після смерті я зрозумів,
скільки світла
я створив, попри власну темряву.
Лише після смерті я збагнув,
як багато
може важити мале.
Потік, що тече
між людьми,
непомітний, нікчемний, наче неіснуючий…
Він заповнює небесні міри.
Немає нічого більшого,
ніж малкість, що наповнює все буття.
Ми – велетенські.
Людська мить, якої ніхто не усвідомлює,
є твердим дотиком осмисленості
і водночас тихим ніжним осердям любові.
Спрага вже є сенсом води.
Лише після смерті я згадав,
що кінець світу – між усім.
І все вкриває новий початок.
Потрібно було й хибного, щоб істинне коронувалося.
Ми не є тим, чим ми не є,
але ми є всім іншим.
І цього, благословенно, багато.
Після смерті відпочиваєш мить.
Минає деякий час до усмішки.
Це усмішка розуміння, гри,
прощення й любові;
та сама усмішка, що й за життя.
Її просто тоді
не бачили.
Ні, родичі, не бійтеся,
я після смерті
не збираюся шуміти про себе!
Я ж знаю свій рід –
його ніколи не тягнуло до небіжчиків.
І ті гени страху:
не хочу підливати жаху своїм близьким.
А от ці читачі – інша справа.
Коли колись у далекому їхньому майбутньому вони начебто впадатимуть у дрімоту,
я настукуватиму їм повідомлення всіма кінськими силами, що є в розпорядженні не втілених.
Я так настукуватиму, що вони скрикнуть і згадають прочитане.
Що таки дотримав слова, треба було вірити.
І ще легенький стук зверху.
Я ж не вмію жити,
ось і пишу вірші.
Принаймні від мене лишаються рівні рядки,
хоч шлях був безмірним.
Інколи я пришвартуюся до вічності,
простивши собі,
що в мені не було аж так багато глузду
і що, навіть намагаючись якнайкраще,
я лише спотикався об власні ноги.
Я начебто дріботів чемно,
а ще й трощив меблі в друзки.
Гарний вірш
майже такий же багатошаровий, як життя,
тільки не такий довгий.
Над ним я й марудив,
зате бодай не коїв лиха.
А вірш може й лишитися
навіки, як і кохання.
Ми належимо сюди,
але й до світу історій.
Гарна казка –
кожен із нас.
Тут ми – лише подих,
скоро вже у вітрі.
У країні історій
ми триваємо. І ми – в них.